Учити дивитися – і бачити. Бачити – і запам’ятовувати. Запам’ятовувати – і порівнювати. Порівнювати – і робити висновки. І на основі цього поринати в якийсь дивний стан, коли думка охоплює все навколишнє цілком – і проривається в майбуття.

Це було важко. Коли я був окремо від Чена – у нас взагалі нічого не виходило, хоча шаман робив це сам. Але коли дивилися, запам’ятовували й зосереджувалися не Мейланьський Єдиноріг і Чен Анкор, а Я-Чен… це було однаково, що стан Бесіди. І тоді нам вдавалося піймати це невловиме почуття без назви; тоді ми починали бачити.

Бачити всього на кілька митей уперед – але це було майбутнє!

Якось у трансі ми побачили Асахіро й Но-дачі, що входять у наш намет – і щойно ми зринули на поверхню реальності, як полог намету відкинувся, і з’явилися Но з Асахіро!

Шаман, у свою чергу, був невтомний, і Чида була страшенно рада. Потихеньку ми навіть пробували вести Бесіду; повільно, обережно, але це вже була Бесіда, а ми були – Бесідники!..

І все це якось відсунуло в тінь чутки про хвилювання в Шулмі й зниклих зі ставки Джамуху з Чинкуедою та тисячею тургаудів-охоронців; навіть про Кулая Чен майже не згадував…

Коблан зі Шпичастим Мовчуном лаяли тих недбайливих шулмусів і Дикі Леза, що й досі мали первісно огидний вигляд; Дзю проповідував; час від часу до водойми наїжджали гінці з якихось племен, де вже були начувані про Асмохат-та й Пресвітлого Меча – з гінцями заззвичай розмовляли Кос і Асахіро, а нас із Ченом показували здалеку.

Гінці дивилися, ойкали, до вечора крутилися навколо водойми й нарешті зникали.

Так минали день за днем…

5

Це трапилося зовсім несподівано.

Я неквапливо вів Бесіду з Чидою Хан-Сеґрі, уп’яте підставляючи Чена під прямий випад списа й терпляче чекаючи, коли шаман виконає все, що від нього було потрібно – і намагався не звертати уваги на те, що з кожним разом очі Куш-тенгрі спалахують все яскравіше й напруженіше.

Чомусь я ніяк не міг позбутися відчуття, що торкаюсь не ратища або наконечника Чиди, а безпосередньо клинком шаманових рук, як під час пророкування – і тоді мені на мить увижається то примарно-сизий дим за спиною Куш-тенгрі, то хиткі силуети вершників на пагорбах, то самі пагорби перетворюються на подобу будинків…

«Утомився, – подумав я, починаючи все знову, – час закінчувати…»

Додумати я не встиг. Шаман відійшов назад, Чида крутнулася, і я ще відчув, що Чен пильно дивиться в очі Куш-тенгрі, – а тоді переді мною немов розчинили браму…

6

…Браму Чжунду розчинили, і в найбагатше місто Піднебесної з несамовитим криком, розмахуючи зброєю, увірвалися степовики.

Лі Куй, відомий у Чжунду, як Носатий Лі, бурлака без роду й племені, що прийшов у місто казна-звідки перед самою навалою, – миршавий Лі і скуйовджений Куй, накульгуючи, біг по провулках західної окраїни, сподіваючись, що йому пощастить.

Якщо велика Гуаньїнь допоможе йому втекти цілим і неушкодженим, він стане бритоголовим ченцем-хешаном у шафрановій рясі, що живе милостинею й байдужий до мирської суєти – і нехай інші дурні дають ризиковані поради недоумкуватому Синові Неба, імператорові-недоумку, і нехай нещасну Піднебесну ґвалтують і грабують усі, кому не ліньки, хоч жадібні сановники, хоч брудні монголи, хоч…

Ще не встигнувши зрозуміти, що Гуаньїнь сьогодні дивиться в інший бік, Носатий Лі різко зупинився, зашипів від болю в ушкодженому коліні й підніс до грудей короткий, ліктів на три, посох.

У кінці провулку радісно скалився великий монгол у шкіряних латах, пограючи довгим списом із поперечиною під трубкою наконечника.

Опальний полководець Лі Куй, якого в Чжунду звали Носатим Лі, а в столиці – Синім Тигром Хоу, глибоко зітхнув і повільно пішов до насмішкуватого степовика, зусиллям волі змусивши себе перестати накульгувати.

Монгол почекав, доки кволий обшарпанець наблизиться, і ліниво тицьнув перед собою списом.

За мить зброя мало не вирвалася в нього з рук, а коли здивованому воїнові все-таки вдалося відскочити назад, притискаючи до себе спис жалом угору – в обличчя йому полетів видовбаний зсередини посох, у якому, як шовкопряд у коконі, ховався від дозвільних очей прямий меч цзянь Синього Тигра Хоу.

Місто вже горіло. Гіркий дим стелився по вулицях Чжунду, випереджаючи захоплених грабунком воїнів неприборканого Темуджина Чинґіс-хана; дим поспішав, раніше від загарбників пробираючись на західну околицю, від їдкого згару дерло в горлі, і нестерпно боліла нога Лі Куя, а монгол бив уміло й люто, то наконечником, то зворотним боком ратища, і тому доводилося багато рухатись, доки Гуаньїнь нарешті звернула свій прихильний погляд на Чжунду й на занедбаний провулок, у якому Носатий Лі двічі зумів дістати клинком зап’ястя монгола.

Тепер залишалося лише чекати. Чекати й не підвертатися під спис, рухи якого ставали все більш невпевнені й тремтячі. А дочекавшись, вкласти останні сили в останній стрибок.

…Він так і не випустив списа, цей невдатний воїн у легких шкіряних латах. Кашляючи й перекосившись, він сидів біля стіни чийогось дому, правою долонею затискаючи простромлений бік, а ліву й далі тримаючи на списі, що валявся поруч. І над ними, над пораненим монголом і безсилим списом, важко дихаючи й намагаючись не переносити вагу тіла на ушкоджену ногу, стояв Лі Куй, колишній полководець лівого крила Лі, колишній Синій Тигр Хоу, колишній Носатий Лі, майбутній настоятель монастиря біля гори Утайшань, утомлена маленька людина.

Стояв і дивився, як обличчя монгола стає все блідішим, а розсічені зап’ястя кровоточать усе менше й менше.

Монгол заледве підвів голову – і їхні погляди зустрілися.

Лі Куй зітхнув, розірвав свою накидку на смуги, присів поруч із монголом і взявся туго бинтувати руки воїна непереможного Чинґіса.

Лі не знав, навіщо він це робить…

7

Коли я отямився, над Ченом, що сидів на землі, уже клопотали Чин і Матінка Ци, відпоюючи його водою, плескаючи по щоках і схвильовано переглядаючись.

Я й далі був у правій руці Чена, у руці аль-Мутанаббі, і розумів, що рука тут ні до чого.

За три випади від нас сидів блідий Куш-тенгрі, спираючись спиною на підкладені в’юки, а поруч із ним лежала байдужа Чида Хан-Сеґрі, на ратищі якої спочивала ліва шаманова долоня.

І в погляді Куша-тенгрі повільно плив дим міста, що горіло не тут і не зараз.

– З тобою все гаразд, Єдинороже? – заклопотано запитав Уламок із-за Ченового пояса.

– Так, – коротко відгукнувся я. – А ти?

– А що я? – голос Уламка був незвично стривожений. – Я ж не вів Бесіду… Дивлюся – наш друг шаман очища розкрив, Чена мов припідняло, я тобі кричу, а ти бряжчиш щось дивне й уперед лізеш! Ох, ви й завели Бесіду… хай Чида – це ще зрозуміло, але надто вже вправно Куш-тенгрі нею орудував! До кабірських Придатків йому, звичайно, ще далеко, але за шулмуськими мірками – це просто чудово! Ми ж його начебто й не вчили зворотним боком ратища на відході бити… Потім ти Чиду пропустив і шаманові обидва зап’ястя намітив. Я знову дивлюся – все блискуче, доторк ідеальний – а шаман кричить, як зіпсований, і спотикатися почав. А коли ти йому опісля бік позначив – він і впав. Чиду, щоправда, не випустив, молодець…

Дзю помовчав, немов пригадуючи.

– Чен над ними постояв-постояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чань-бо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…

– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.

– Світи Хум-Тенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…