Виходьте, мовляв!..

Ті й вийшли. Стоять увісьмох. Чекають.

– Джамуха! – сказав стрункий Придаток і в груди себе кулаком стукнув. Мовляв, звуть мене так – Джамуха…

…Знала сокира Шуан, що будь-який Звитяжець умінням своїм багато шулмуських клинків на вагах Бесіди переважує. А ось те, що новенький Звитяжець, не обпалений Шулмою, який не втрачав Придатків, із першого ж разу вісьмох шулмусів завиграшки покладе, – цього сокира Шуан не знала.

І дворучний Но-дачі не знав. А дізнавшись – здивувався.

(І я здивувався.)

Похитався закривавлений Чинкуеда над трупами, посвистів ліниво в тиші, і в піхви ліг, не витершись. Придаток його усміхнувся недобре, у кишеню бешмета поліз і пригорщу вух звідти дістав. На землю кинув.

По сережках упізнали шулмуси вуха своїх прикордонних заставників.

За півроку новий вождь був у племені. Замість колишнього, зарізаного на очах у всіх.

І звали нового вождя – Джамуха Восьмирукий.

І на поясі в нього завжди висів прямий короткий Чинкуеда, швидкий на смерть.

2

А ще за три місяці вказав Чинкуеда вістрям на чотири сторони світу й сказав: «Багато земель – одна Шулма. Багато племен – один народ. Багато Придатків – один вождь. Хто не згоден – умре.»

Було це незадовго до викрадення сокири Шуана. Невдовзі й сталася зухвала втеча дев’яти Придатків і одинадцяти Звитяжців.

Сокира Шуан теж була серед них.

Вона залишилася в Кулхані. Сипучі піски засмоктали.

3

…Дитячий Учитель усе ще тихо шелестів, оповідаючи різні малозначні подробиці, мовчав Уламок – занадто довго, як на його вдачу, – спали мирним сном інші гості й Ґердан господаря (цікаво, чому я вважаю себе теж кимось на кшталт господаря, хоч і сам у гостях?), великі Кабірські зірки зазирали у вікно…

А я вже не слухав Дитячого Вчителя, я думав про своє. Вірніше, про чуже – про неймовірну Шулму, про Но-дачі й про те, що мені його не шкода.

Геть зовсім.

Я й сам стояв упритул до тієї межі, яку Но переступив волею невблаганних обставин. Я – тут, поки що тут; він – там, уже там… але нас розділяло не більше однієї довжини клинка. Хороший випад долі – і ми будемо поруч.

А моя доля мала ім’я. Но-дачі. Утікач із Шулми.

Ні, ненависть минула й наразі не з’являлася, але й жалю не виникало. Радше вже мені варто задуматися над тим, що ніяких Тьмяних я, як не намагайся, не знайду. Міф розсипався на очах, втрачаючи плоть і реальність – жахом Кабіра, Дурбана, Хаффи виявилася жменька Звитяжців із Шулми, з того кінця світу.

Боротися з легендою мені було б страшніше.

Зачекай, Єдинороже… ти все ж збираєшся боротися?

Гаразд. Відкладемо до ранку.

– …і він сказав, – пробився крізь мої роздуми шелест Дитячого Вчителя, – що настане день, коли Джамусі Восьмирукому стане мала Шулма. І тоді Шулма прийде в Кабір. Ти слухаєш, Єдинороже?

– Так-так, – квапливо продзвенів я. – Звичайно… Шулма прийде в Кабір. І що далі?

– А далі, – не витримав Уламок, – за його словами, ми всі станемо заручниками власного виховання. Доки ми будемо намагатися вести Бесіду й обурюватися брутальністю незваних Бесідників, Придатки Кабірського емірату вмиються кров’ю. І незабаром Кабір стане Шулмою. Зрозуміло?!

– Зрозуміло.

Мені справді було зрозуміло. Так, на місці Но-дачі і його супутників я теж у першу чергу прийшов би до Верховного Наставника з Кола Опікунів. Чиє слово вагоме в середовищі Дитячих Учителів.

– Шулма, якщо вона є, прийде в Кабір не завтра, – повільно продовжував я. – І не післязавтра. Отже, в Кабіра є час. Отже, за цей час Дитячі Вчителі емірату можуть багато встигнути. Дорослого Придатка дуже важко перевчити заново, а ось Придатка-підлітка… або краще Придатка-дитину… Поволі, обережно впровадити в податливу свідомість думку про можливість навмисного псування один одного, вчасно підштовхнути незміцнілу руку, ледь-ледь змінити навички, коли треба – промахнутися, коли треба – поцілити… І коли (якщо!) Шулма прийде в Кабір – її зустрінуть нові Придатки, чиє вміння вбивати, помножене на майстерність Звитяжців… Бідолашна Шулма! Так, на місці Но я запропонував би саме це.

– Ти вгадав, Вищий Дан Ґ’єне, – з дивним тремтінням у голосі підтвердив Дитячий Учитель. – Но-дачі запропонував саме цей вихід.

– І що?..

– І я відмовився. Я не знаю, чи прийде Шулма в Кабір, але якби Дитячі Вчителі емірату погодилися на пропозицію Но-дачі – із цього дня, із цієї хвилини Шулма вже була б у Кабірі. А Дзю сказав…

– А я сказав, – різко перервав Наставника Уламок, – що за Шулмою не треба далеко ходити, бо вона вже в Кабірі! Що Но і його приятелі – це і є Шулма! І якщо Звитяжець здатен подумати про те, щоб навчити дітей Придатків убивати – він… він повинен був назавжди залишитися в Кулхані! Добровільно!

Мене вразила блазнева гарячковість. Пропозиція Но-дачі торкнулася, поза всякими сумнівами, якихось дуже особистих Уламкових почуттів – ось лише яких?

І знову ж – скільки йому років?

– Доказуй, Наставнику, – трохи нижчим тоном буркнув Дзютте. – Все, не пхатимуся більше…

– А нічого доказувати, – відгукнувся Дитячий Учитель. – Пішли вони. Треба бути іржею зіпсованим, щоб не зрозуміти: не дамо ми із Дзю юних Придатків псувати. І самі не будемо, й іншим закажемо. А вони, втікачі з Шулми, не дурніші від нас були. Маленький Шото – той ледь не з середини розмови звіром на мене дивився, а брати Саї у дверях затрималися й кажуть: «Бачиш, Но, ми тебе попереджали… Чистенькі вони всі тут, а ми тепер брудненькі – не будуть нас у Кабірі слухати. Прийде Шулма, навчить чистеньких паскудитися – та пізно буде. Будуть п’яні шулмуси Звитяжцями володіти, а самі Звитяжці Придатками стануть. О ні, не дамо ми чистеньким ось так, через чистоту душевну, здохнути! Наш бруд дешевший і простіший – самі, самі навчитеся, чому слід… хочете чи не хочете». Не зрозумів я спершу, про що це Саї, а як перше вбивство в Хаффі сталося, тоді зміркував – але пізно.

– Чому пізно? – запитав я.

– Ти вже майже навчився вбивати, – тихо відповів Дитячий Учитель. – Маскін Сьомий із Харзи – вчиться. Це лише ті, кого я знаю. І про кого знаю. Хто наступний? Шешез? Місячний Кван? Ґвеніль? – а я саме його підозрював у сприянні Саям і Но-дачі! Вовча Мітла? Хто?! Може – я?!.

– Або Уламок, – не подумавши, припустив я.

Дзютте промовчав – що саме по собі було дивно – але промовчав він так, що якраз мені й стало не по собі. Було в його мовчанні щось спільне з мовчанням Фархада іль-Рахша, яке загрожує прорватися скаженим дзвоном: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

І чому, чому я навіть після всього, що сталося, такий жахливо легковажний? Кажу, не подумавши; пхаюся, куди не слід; сміюся, коли варто бути серйозним, і навпаки…

Уперше я подумав, що, з погляду багатьох кабірців, я можу виявитися в чомусь схожим на Дзютте Уламка. Он вона яка, личина блазня…

– А чому ти не розповів про все Шешезові? – поцікавився я, адресуючи це запитання Дитячому Вчителеві. – Розповів би, і Шешез напевно вжив би якихось заходів…

– А він і вжив, – гірко усміхнувся маленький ятаган. – Просто повірити в Шулму й погрозу Но-дачі для Шешеза було не легше, ніж повірити, приміром, у тих же Тьмяних. Ото він і повірив… у все одразу. Поговорив з тобою про Тьмяних, провів опитування про доцільність турніру, доручив нам наглядати за тим, що відбувається, довірив харзійцю Маскіну Сьомому пошук Тьмяних або хоч кого-небудь; прислухався до пропозиції Дзю виготовити для твого Придатка нову руку… А крім того, не пхався, куди не слід. Яких іще заходів ти чекав від Шешеза фарр-ла-Кабіра, Єдинороже?

– Та… інших, – промимрив я.

– Інших… Для інших заходів треба вміти те, чому нас учать утікачі з Шулми! Ось так…

Слабкий шерех – і в дверях зринув силует Придатка. Я впізнав його – тепер мені все легше було розрізняти й Придатків, і ті дрібні деталі, які виявляли зміну їхнього настрою. У дверях стояв Друдл. Придаток Уламка й Дитячого Вчителя.