Питання, питання, знову питання – і жодної відповіді.

Коли ми виїжджали з Кабіра, злості було більше, зате питань менше. Була Шулма, з якої виходила загроза навали; були Звитяжці на чолі з Но-дачі, що втекли з Шулми; було їхнє бажання розворушити Звитяжців емірату, змусити нас згадати криваві навички. Це – страшно, це – жорстоко, але більш-менш зрозуміло. Я хоча б знав тоді, що робити – або не знав, але сподівався по дорозі дізнатися. А тепер…

З якого кінця починати?

Весілля ще це…

…Чен лежав одягнений на ліжку, торкаючись мене правою рукою, і ми міркували. Разом. Тривалий час. І невдало. Потім Чен устав, взяв Дзютте зі стола й перевісив його на стінний килим. На почесне місце.

Дзю ніяк не відреагував. Теж міркував, напевно. Або спав. Або вдавав, що спить. Принаймні, що б він не робив – він робив це мовчки. І на тому спасибі…

У двері постукали.

– Увійдіть, – мовив Чен-Я.

Двері відчинилися, і на порозі стали Кос, Заррахід і Сай.

Усі троє відверто засоромлено.

– Ти вибач, Єдинороже (Чене), – сказали вони всі разом, – але ми… твою… підставку… ненавмисно… поламали… ось.

Так і знав, що добре цей день не закінчиться! Мою підставку! Мою першу підставку! Мою улюблену підставку! Мою горіхову підставку!..

Мою першу улюблену горіхову підставку!

– Не те щоб ми її зовсім поламали, – винувато проскрипів Сай, – вірніше, зовсім, але не те щоб ми – скоріше, я…

Одне слово, усе було так.

Коли Матінка Ци нарешті пішла, забалакавши перед цим брамника-людину до півсмерті, ця чудова трійця рушила в найближчу крамницю купити квіткових пахощів. Сходили. Купили. Повернулися. Побачили мене в Бесіді з Поясом Пустелі. Вирішили не заважати (оце правильно!). І пішли вправлятися в літній павільйон, щоб Кос із Заррахідом могли краще звикнути до Сая (і це теж правильно!). Звикали собі, а тоді Сай виявив якесь лахміття на килимі, що висів за моєю підставкою – і вирішив його зрізати. Нібито для краси, але схоже було, що радше з бешкетництва.

А Заррахід у цю справу просто не втручався. І не перешкоджав. Що вже було геть неправильно.

Далі Кос із Саєм раптом промахнулися. Гаразд, усі ми не в Небесній Кузні ковані… А килим раптом упав на мою підставку. А підставка раптом звалися на підлогу. І з підставкою, уявіть собі, нічого не сталося.

Міцна виявилася.

Але Сай раптом виявив у днищі маленьку щілину, куди одразу засунув свій цікавий клинок. Отоді від підставки шматок і відпав.

Усі троє, ясна річ, перелякалися не на жарт – підставка ж стародавня, та ще й моя особиста! – а опісля дивляться й бачать, що в днищі ніша маленька відкрилася. А в ній – футляр сап’яновий. А у футлярі – сувій, стрічкою перев’язаний. Певно, давно там лежав, пожовк від часу.

– А підставку я червонодеревцю в ремонт віддам, за свій рахунок, – винувато закінчив Кос.

Але ми з Ченом його вже не слухали. Стрічка на сувої розв’язалася легко й непомітно. Чен узяв тонкий стосик аркушів у ліву руку, а я повністю перейшов на Ченове сприйняття.

«Записи Фаня Анкора Куна, Вищого Мейланя, про день Великої Зради п’ятого року ери правління „Вічного Миру“, хай будуть нащадки поблажливі до підступності предків, вчиненої заради них».

Це був заголовок.

«П’ятий рік ери правління „Вічного Миру“, – подумав я, – це рік мого (і не тільки мого) вигнання з Мейланя. Цього року я переїхав у Кабір разом із Придатком Хо Анкором…»

«Фань Анкор-Кун, – подумав Чен, – це, згідно з родоводом, прадід Ляна Анкора-Куна й рідний брат мого прадіда Хо. Якщо я не помиляюся…»

«І того року, – подумав Чен-Я, – у руках Фаня Анкора Куна блищав Прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст. Старійшина Ради…»

Схоже, сьогоднішній багатий на події день триває.

– Ага, мало не забув, – немов здалеку долетів до мене голос Сая. – Я, коли в місто виходив, Но-дачі бачив. І не самого, а з шаблею Кундою Вонґ. Я Заррахідові сказав, ми за ріг повернули – а їх і нема вже…

– Ти б іще завтра це згадав, – похмуро завважив зі стіни Уламок. – Або за тиждень…

Частина VI

Люди й звитяжці

Розділ 16

1

«…Невдовзі північ. Невдовзі на вулицях забамкають стукалки четвертої сторожі – і я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя й старійшина Ради, відкладу калам і зніму з килима родинний меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Я тихо вийду з дому й, ніким не помічений, пішки піду на східну околицю Мейланя, де біля покинутої водойми мене будуть чекати інші старійшини Ради. За десять кроків від водойми, якщо стати обличчям на південний схід, є стара альтанка. Ми мовчки увійдемо в неї, я тричі вдарю кулаком по крайній лівій опорі, за три хвилини в підлозі відкриється люк – і ми по одному зійдемо вниз крученими сходами.

Сьогодні вночі настав черговий термін жертвопринесення Минулим богам.

Ось лише цього разу жертва буде зовсім не така, як звичайно.

Вони будуть чекати нас унизу – Дванадцять і Один, дюжина Даї-хранителів і Єдиний Саїд-на, Глава Вчення, нащадок проклятого Масуда. Вони будуть чекати нас, як їхні предки чекали наших предків, як і слід у ніч жертви Минулим богам; так триває ось уже сім сторіч, і сьогодні звершиться знову, і вони будуть чекати нас унизу – Дванадцять і Один, ті, кого марновірні люди звуть ассасинами чи вбивцями, що курять гашиш.

Самі себе вони називають батинітами.

Останні свідки Істини.

„Батин“ давньою мовою племен із передгір’їв Сафед-Кух, Білих гір, означає Істину, Приховану Таємницю. І ця Істина останніх свідків, Даї-хранителів і Саїда-на, Глави Вчення, істина Дванадцяти й Одного, дуже проста.

Вона кажуть: коли людство розучиться вбивати, воно буде вбите.

Їхня істина дуже проста.

Сім століть тому батиніти Мейланя кров’ю й попелом підписали договір із Радою Вищих Мейланя; те ж було і в Хаффі, Кабірі, Дурбані й Кимені.

Вони клялися ніколи більше не піддаватися на вулицях бойовому шалу, змушуючи городян урешті-решт знищувати збожеволілого воїна. Вони клялися, що їх завжди буде Дванадцять і Один, тільки Дванадцять і Один у будь-якому місті з перелічених; вони клялися в цьому страшною клятвою й ніколи не порушували її.

Вони не порушили своєї клятви, і за п’ятдесят років після підписання таємних договорів люди емірату згадували кривавих ассасинів лише в піснях, легендах і недостовірних сказаннях.

Ми ж клялися в тому, що раз на рік будемо разом із ними приносити жертву Минулим богам.

Раз на рік один із тринадцяти батинітів, останніх свідків Істини, і один зі старійшин Ради Вищих Мейланя, згідно з жеребом, будуть зустрічатися в смертельному двобої.

Сам на сам.

І Минулі боги будуть нечутно аплодувати серед ночі.

Вони аплодували – до сьогоднішньої ночі.

Якщо у двобої гинув боєць-батиніт, за рік решту Дванадцять мусили відшукати й навчити добровільного неофіта, щоб до дня наступної жертви їх знову було Дванадцять і Один. Якщо ж добровольця не було, Минулі боги чекали ще рік.

Вони чекали стільки, скільки було потрібно для того, щоб у підземеллі старійшин Ради завжди зустрічали Дванадцять і Один.

Якщо у двобої гинув один зі старійшин, ми ховали його з звичаями й намагалися упереджувати балачки серед городян і членів родини загиблого. Відтак обирався новий старійшина, і ми посвячували його в таємницю Дванадцяти й Одного, вручаючи наслідну зброю покійного, і з нею в руках бився він біля вівтаря Істини Батин.