Там, прихований до часу від сторонніх очей, був Сай.

Можу собі уявити, про що думав Сай Другий у цю мить.

Можу – але не хочу.

Кімната була тісна для нас.

Світ був тісний.

– Убий, але вислухай, – повторив Асахіро Лі, Придаток Звитяжця Но-дачі.

– Убий, але вислухай, – повторив дворучний Но-дачі, меч людини Асахіро Лі.

– Уб’ю, – погодився Я-Єдиноріг. – А слухати не буду. Не хочу я тебе слухати.

І тут Фаріза й Кунда Вонґ не витримали.

Пружина, схована в шаленій Фарізі, розпрямилася, не витерпівши напруги, й гострий клинок Кунди навскіс метнувся над столом, прориваючись до мого горла. Дзю кинувся напереріз, із невиразним брязкотом перехопив шаблю, що скрикнула, і намертво припечатав її до стола – а хватка в Дзю була ще та. Тим часом оголений Єдиноріг уже впирався вістрям у ніжну шкіру під Фарізовим підборіддям.

Я відчував, як пульсує тоненька жилка на шиї молодої жінки. Один необережний рух…

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – крижаним голосом заявив Уламок, не випускаючи тріпотливої Кунди. – Зрозуміла?

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – повідомив я спопелілій, аж сірій Фарізі, намагаючись точно повторити інтонації Дзю. – Зрозуміла?

– Вона зрозуміла, – замість Фарізи й Кунди відповіли Но-дачі й Асахіро Лі. – Вона все зрозуміла.

Дзю і Єдиноріг знову лягли на стіл – Уламок знехотя випустив Кунду Вонґ, що слабко бриніла, – а поверх Звитяжців лежали мої руки в лускатих латних рукавицях.

Тільки ліву рукавицю можна було зняти.

І в мертвих очах Асахіро мигнуло щось живе, коли він подивився на мої руки.

Мигнуло й згасло.

Кос стояв майже впритул до Асахіро Лі. Косова рука й далі залишалася за пазухою – і на грудях ан-Таньї з-під блузи ледь помітно випирало вістря Сая Другого. Цей горбок був зовсім поруч із потилицею Асахіро, мов нарив, готовий прорватися смертю.

«Цікаво, чи зміг би він?» – подумав Єдиноріг, маючи на увазі Сая.

«Цікаво, зміг би він?» – подумав я, маючи на увазі ан-Танью.

Кос спокійно глянув на нас і скривив свої тонкі губи в подобі усмішки.

Асахіро повинен був спиною відчути цю усмішку.

– Хороша у мене людина Кос ан-Танья, – мовив у простір Заррахід, так і не покинувши піхов. – Хороша… у нас людина.

Блуза на Косових грудях ворухнулися, і я зрозумів, про кого говорив есток, кажучи «нас».

Фаріза відійшла на колишнє місце, не потрапляючи шаблею в піхви. Обох дрібно тіпало. І я нічим не міг їм допомогти.

Не збирався я їм нічим допомагати.

Ми йшли по Шляху Меча.

– Я вб’ю тебе, – ще раз сказав я, і Фаріза тихенько заскиглила. – Сьогодні. Зараз. Цієї миті. Я вбивав тебе весь цей час із того моменту, коли ти, Асахіро, людино, – коли ти, вибачившись, відрубав мені руку…

– …коли ти, Но-дачі, Звитяжцю, – коли ти, вибачившись, відрубав руку, що тримала мене, – луною продзвенів Єдиноріг.

Інші мовчали.

– Я вбивав тебе, у розпачі підносячи до свого горла ніж кусунгобу; я вбивав тебе, стоячи біля ковадла в Коблановій кузні: ненавидячи мертвий метал на своєму обрубку, стискаючи сталеві пальці на руків’ї меча, роблячи неможливе – весь цей час я безупинно вбивав тебе…

– Я вбивав тебе, – відгукнувся Єдиноріг.

– …метаючись між мудрим Муніром і гордим Масудом, споживши крові звіра, переживши Друдлову смерть, відправивши твоїх кабірських убивць до Того, хто чекає їх у раю, якщо Він їх там справді чекає – весь цей час я безупинно, у душі й у помислах своїх, убивав тебе й тільки тебе.

На словах про «кабірських убивць» Асахіро Лі й Но-дачі здригнулися.

Я-Єдиноріг чекав.

Ні.

Вони не сказали нічого.

І косого погляду Асахіро на Фарізу було достатньо, щоб шабля й жінка залишилися на місці.

– Я вбивав тебе, але ти не вмирав. Ти залишався десь глибоко всередині мене, і якщо зараз я насправді вб’ю тебе, ти залишишся в мені назавжди. Я ніколи не зможу позбутися примари. Але все одно ти вмреш, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Сьогодні. Зараз. Цієї миті.

Дзю рвонувся вперед і з силою вдарив об клинок Но-дачі. Пролунав довгий і чистий дзвін. Тієї ж миті Єдиноріг майже ніжно погладив Асахіро Лі по щоці. Лезом. Крапля крові, набухаючи, зірвалася вниз і впала на великий меч, що лежав поперек стола.

І розтеклася.

– Ти вмер, – сказав Я Єдиноріг. – Відтепер і навіки ти вмер, Звитяжцю Но-дачі й людино Асахіро Лі. Примара, що мучила мене весь цей час, мертва. Я вільний і кажу тобі, мертвому – спасибі за те, що я став тим, ким став. Раніше ти приймав рішення за інших: сьогодні я прийняв рішення за тебе. Ти вмер. Ти народився знову. Ми зобов’язані один одному життям – не тим, що було, а тим, що починається заново. Ми квити. Я вітаю тебе.

– Я вітаю тебе, – слідом за Мною-Єдинорогом повторив Уламок. – Дивися, дитино, щоб мені не довелося покаятися в цьому. Бо мої жарти не завжди бувають смішні.

– Я вітаю тебе, – одночасно заговорили Заррахід і Кос. – Якби ти мав хорошого дворецького – не гуляв би по той бік Кулхана. Гаразд, будемо вважати, що тобі просто не пощастило в минулому житті… сподіваюся, у новому пощастить більше.

І тут сталося непередбачене.

– Привіт, Но! – радісно заволав Сай Другий, вилітаючи в Коса із-за пазухи й утикаючись у стільницю поруч із Но-дачі й Асахіро Лі. – Привіт, Кундо! Щоб ви всі зламалися – який же я радий вас бачити!.. А ми тут вас шукаємо, шукаємо…

Асахіро ривком підвів голову й глянув на мене.

Очі його неприродно блищали.

Живі очі.

Точнісінько так само блищав клинок Но-дачі.

Живий клинок.

– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Но-дачі.

– Обійдешся, – відповів Я-Єдиноріг.

– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…

2

…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку аль-Мутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня Анкора-Куна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…

– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Но-дачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий Ар-Фасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хто-небудь!..

– Там же, де і єретики-батиніти Хаффи, Кабіра, Дурбана й Кимени, – переривали їх Кос і есток. – Мовляв, світ не переробиш, навіть під загрозою кінця світу; а ми теж люди. Або: ми теж Звитяжці. Краще й не скажеш. Вирішили, мабуть – поживемо, як слід, а прийде Шулма – то й помремо, як слід…

– Даремно, все даремно, – журився Асахіро.

– Чому ж! – обурювався я. – Нічого не даремно… хоча, звичайно…

Усе ті ж три цікаві зірки мерехтіли за вікном, наближалася північ – на вулиці пробамкали стукалки третьої сторожі, отже, північ настане за дві години – і в мене вже заболів язик, а в Єдинорога – клинок, коли Фаріза й Кунда згадали про головне.

Точніше, про те, що іще недавно було головним для них.

Про те, що змусило їх перепинити нам шлях.

Сьогодні вдень біля базару хлопчак-посильний передав Фарізі записку.

«Настав час розплати, – значилося там. – Цієї ночі о четвертій варті біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль у східній частині міста. Якщо, звичайно, ти не боїшся. Емрах іт-Башшар із Харзи».

Коли Фаріза прочитала записку й роззирнулася, біля дальньої конов’язі вона побачила Емраха. Якого не пам’ятала в обличчя; вірніше, пам’ятала, але розмито.

Зате шабля Кунда Вонґ чудово пам’ятала Пояса Пустелі, Маскіна Сьомого (нині Тринадцятого), колишнього Придатка якого вона зарубала улітку в Харзі – а Пояс Пустелі блищав у руці іт-Башшара аж ніяк не двозначно.